Миколаївська поштова аптека – це більше бункер, ніж будь-що інше. Картини на стінах замінено на амортизаційні дерев’яні рейки, а солдат, озброєний автоматом AK47, перевіряє паспорти. Війна змінює все, навіть пошту.
Пройшовши всі перевірки, ми прийшли до кабінету Єгора Косорукова, директора поштового зв’язку області. З його кабінету можна побачити військовий аеродром міста, місце запеклих боїв між українськими та російськими військами. Він відкриває вікно, щоб показати нам, і кімната освітлюється. Здалеку відкриває, а коли ми визираємо, нагадує: «Обережно, попереду можуть бути снайпери». Потім він уникає вікна і пояснює, чому вирішив залишитися перед поштою.
В Україні поштова служба є критичною для деяких регіонів країни. «Є місця, де немає магазинів, але є пошта. Продаємо олію, туалетний папір, шкарпетки…», – розповідає Єгор. Крім того, саме вони відповідають за виплату пенсій. Без них життя в деяких містах було б набагато складнішим.
Від 330 до 15 робітників
Критична робота в розпал війни, яку він продовжував вести навіть під обстрілом Росії. Раніше в будівлі працювало близько 330 осіб, а після початку війни залишилося лише 15 осіб.
Деякі працівники постраждали від ворожого нападу, на транспортних засобах залишаються сліди від пострілів чи осколків. У самій будівлі, де ми перебуваємо, ви можете побачити наслідки ракети, як отвір у даху на задньому дворі. «Я не скаржуся, я просто пояснюю вам це», — каже він.
Попри все, Косоруков не хоче йти. «Я відповідаю за критичну інфраструктуру. У нас тут місія, і капітан має піти останнім», — каже він.
Від перевезення рахунків і поштових послуг до дронів і камер нічного бачення
Війна вплинула не лише на його розпорядок дня, а й на вміст пакунків. Обмін банківськими рахунками для солдатів замінили на окуляри нічного бачення. Те, що раніше було різдвяними листівками, тепер це безпілотники з гранатами для боротьби з росіянами.
Телефон дзвонить і показує нам екран: супутниковий знімок українського оборонного відомства, на якому вони зафіксували російську ракету. На своїй траєкторії він прямує в бік Миколаєва. Наші мовчать, а Єгор дивиться на небо. Хвилина мовчання, яку режисер порушує пирханням, закочує очі й робить жест медитації. «Тиша», — каже він, поки ми продовжуємо йти до виходу в його супроводі. «Я не люблю тиші, вона нервує», — каже він перед прощанням.
